''Я у дитинстві була шибайголовою. Навчалася у львівській середній школі № 52. Скільки себе пам'ятаю, завжди воліла хлопчаче товариство. Любила  лазити по деревах і тому додому поверталася із синцями. Також нерідко могла гідно відповісти, якщо хтось намагався скривдити мене.
Та поряд з тим, школа - це найтепліші та найпрекрасніші спогади родом з дитинства. Я намагалася бути зразковою ученицею. Сама робила домашні завдання, практично ніколи не списувала. Батьки виховували мене так, щоб я була чесною дитиною і відповідала за свої вчинки, коли завинила. Дуже любила свій клас, була активісткою і "заводилом". Постійно брала участь у шкільній самодіяльності. У мене було багато друзів. Я була капітаном команди КВК. Повертаючись зі школи, швиденько робила уроки, щоб швидше піти на свій улюблений ансамбль. Для мене не було страшнішого покарання, аніж не піти на заняття зі співу".
 

"Я був такою дитиною, як усі, нічим не вирізнявся. Не був зразковим учнем в школі, не був відмінником. Як і всі діти в такому віці, часом бешкетував, але дуже любив читати. Мій батько передплачував багато газет. Бувало, що я біг зі школи, приходив додому і одразу сідав читати. Інколи  батьки навіть сварились через це.
Звичайно, найбільше я вдячний своїм батькам - татові і мамі - за те, якою людиною вони мене виховали. Я належу до тих особистостей, котрі ніколи не перестають навчатися. На мою думку, якщо ти перестаєш вчитися - ти наче помираєш.
Сьогодні, на жаль, я не маю достатньо часу, скільки б хотілось, щоб читати добрі книжки. Я одночасно починаю читати кілька книжок. І ще велику цінність для мене з юних літ має розмова з мудрими людьми".
 

"Цікаві факти з мого дитинства. У два роки і три місяці вже читав по складах. Вперше я вийшов на сцену у шість років, коли вступав у музичну школу. На вступному іспиті співав пісню «Ой у лузі червона калина». У дев’ять років зі мною стався такий казус, коли бавився з дітьми у «війнушки», стріляв горохом і попав у свою прабабцю Анну. Через тиждень прийшла телеграма, що бабця померла і я три роки переживав, думав, що її убив. Насправді ж бабуся була вже просто старенька. У дитинстві на День народження найкращий подарунок отримував від мами – на кожне свято це був торт «Андрути» (вафлі перемазані сгущеним молоком). На перші заколядовані гроші купив светр BOYS,  на три розміри більший, на виріст, бо інакшого не було. А  вдягнув через два роки, і то один раз, бо вже було не модно. У дванадцять років взяв першу премію на конкурсі ім. П. Чайковського  між вокалістами".
 

"Я завше любила дисципліну. Цього навчили батьки. Особливо тато – надвідповідальна і горда людина. Не розуміла, як то можна не слухати в школі вчительку. Але у школі були ще й перерви, де діти поводили себе, як на мене, просто по-дикунському. Це було для мене, дуже вихованої і чемної дитини, просто тортурами. Запам’ятався один епізод, що дуже вплинув на мій характер та подальші моделі поведінки. Турботлива мама поклала мені до портфеля мандаринку. Я вийшла з нею на перерву, притулилась до стіни, щоб у шаленому бігові мене не збили з ніг однокласники чи інші діти. Проте вже за секунду цю мандаринку вибито з моїх рук і перетворено у футбольного м’яча. Сльози просто затопили мене. Водночас відчула, як твердну на сталь. Саме тоді сказала собі: завжди давати жорстку відсіч хамам. І давала. Навчила цього і свою дитину: тішуся, що вона з лагідної Меланки на очах перетворюється на сильну і наступальну Мотрю. Бо я така відтоді. Як добре, що мама дала мені цю невинну мандаринку".
 

"Мені було п’ять років. Ми мешкали в райцентрі, у своєму будинку, одразу поруч із автостанцією. Зараз на її місці магазин ритуальних послуг і чистка пір’я, а тоді це була доволі інтенсивна автостанція, де кожні 15 хвилин відїжджав автобус у найрізноманітніші напрямки. Жили ми доволі скромно на одну мамину зарплату вчительки піаніно. І якось у мене визріла ідея долучитися до заробляння грошей. Маючи змалку доволі діловиту вдачу, я взяв плетений із лози кошик, поклав туди щось їстівне і зосереджено почимчикував у напрямку автостанції. Я заліз у перший-ліпший автобус, зайняв найзручніше місце біля вікна і чемно почав чекати відправки. На запитання водія «куди ти їдеш, дитинко?», відповів лаконічно: на йоботу. Букви «р» я тоді ще не вимовляв. Зібравшись на "йоботу", я таки рушив разом із автобусом, оскільки водій подумав, що я їду із кимось із молодих матусь, присутніх в автобусі. Волею випадку на першій же зупинці вже за містом в автобус підсіла одна з подруг мами. Вона здивовано глянула на мене, і моя відповідь «на йоботу» вже не справила належного ефекту. Вона мене зняла з автобуса і відвезла додому. З того часу фраза «на йоботу» стала коронною в нашій родині. Але вся сіль цієї дитячої історії полягає в фіналі: ідучи додому уже з "йоботи", на сусідському подвір’ї я впав у гноївку. Відтоді моєю "йоботою" стала журналістика".
 

НАТАЛКА КАРПА - співачка:

"Пригадую смішну історію, в дитинстві мамі тато подарував дуже дефіцитні парфуми справжня Франція - Фіджи називались. Я завжди, будучи маленькою, бачила як мама по краплинці щодня наносила їх на себе. Так от, одного разу, до нас в гості приїхала тітка і вони порались з мамою на кухні, а мене залишили на якийсь час саму в кімнаті. І раптом, за словами мами, вона відчула, як до кухні доноситься такий знайомий дефіцитний аромат. Вони з тіткою швиденько вибігли з кухні і застали таку картину - маленька Наталочка стоїть на стільці діставшись високої тумбочки, а в неї в рухах парфуми. Я налила їх собі на руку і обтирала свою шию. Жодної краплини на той час вже не залишилося у флакончику! Аромат Франції ще цілий рік успішно блукав у нашій квартирі. Нещодавно у аеропорті Франкфурта побачила ці славнозвісні Фітджи, а коли принесла в дарунок для мами, ми обидві весело пригадали нашу дитячу історію".
 

АНДРІЙ  ЗАЛІСКО - співак:

"У дитинстві я був гарним хлопчиком з великими очима. Тому усі наші родичі, знайомі завше хотіли мене поцілувати, а мені це страшенно не подобалося. Потім почали носити подарунки для того, щоб мене поцьомкати. Одного разу хтось приніс цукерки, витягнув свої губи у трубочку, а я сказав: не приходь і не принось! Досі мені це згадують. Зараз я люблю цілуватися. Коли я пішов до школи, батьки їздили до Польщі на закупи. Привозили гарний одяг – курточки, костюмчики тощо, у ті часи в союзі взагалі такого не було. І хоч я був гарно одягнений, але дуже замурзаний, бо страшенно любив тварин. Годував голубів, вічно був ними обкаканий, або цілувався з собаками і котами. Один з найяскравіших спогадів з дитинства, коли вперше пішов у Ляльковий театр, де колись була Лялька. Він мене настільки вразив. Я захотів бути актором вже у 4-5 років. Ще у дитинстві на мене дуже великий вплив справив Василь Зінкевич. Його виконання, манера. Саме тоді захотів бути співаком. Я думав, що ніхто зі виконавців не перевершить метра. А колись сам Зінкевич підійшов до мене після мого концерту і сказав, що у мені є те, чого він не побачив у інших виконавців".
 

СЕРГІЙ ПАСТУХ - стиліст, шоумен:

"Я був другою дитиною у сімї, першою була старша сестра. У дитинстві тато хотів показувати мені ракети, літаки, танки, а мене з трьох років тягнуло йти у РАЦС дивитися на наречених, на їхні сукні та зачіски. Дитиною я був дуже веселою, зі мною любили бавитися. У школі мені не було цікаво з однолітками, бо вони здебільшого до дев’ятого класу бавилися «у фантики». А мені вже тоді хотілося відвідувати нічні клуби, робити покази зачісок. Я дуже швидко подорослішав. З п’ятнадцяти років почав працювати у салоні краси. Адже мав до цього хист. Ще у третьому класі зробив мамі хімзавивку настільки добре, що її перукар була у захваті. Не знаю, чи б зараз таке повторив, бо ця завивка досить складна процедура. Мене завше тягнуло до фешину. Я давно зрозумів, що модні не лахи, а модні люди. І можна навіть без грошей виділитися – білизною пофарбувати джинси, причіпити бляшки… І я виділявся, ще у школі зробив собі «мілір», для того поїхав у перший комп’ютерний модний салон краси. При цьому всьому у класі діти мене не гнобили, а навпаки – їм було зі мною цікаво".
 

НАТАЛКА КРИНИЧАНКА - радіоведуча, громадський діяч:
"У дитинстві тато мені колись сказав, що Лев на Високому замку здійснює бажання. І я намагалась бути дуже чемною і гарно виглядати, коли ми вирушали знову в улюблене місце у Львові. А по дорозі, звісно, у гості до кам’яного Лева, якому я, тихцем від батьків, підсувала до роззявленого рота цукерку "Киць-киць", щоб він здійснив моє бажання обов’язково. Пригадую ще такий випадок. Після ремонту, коли усі вдома напрацювались і дивились телевізор, я вирішила теж допомогти і в сусідній кімнаті акуратно і з натхненням помалювала білісінький підвіконник - зеленкою. Мамі чомусь це не сподобалось".